Сер Ернест Резерфорд, президент Королівської Академії і лауреат Нобелівської премії з фізики, розповідав таку історію, що слугує чудовим прикладом того, що не завжди просто дати єдино правильну відповідь на запитання. Якось колега звернувся до мене по допомогу. Він збирався поставити найнижчу оцінку з фізики одному зі своїх студентів, утім цей студент стверджував, що заслуговує на вищий бал. Обоє – викладач і студент – погодилися покластися на судження третьої особи, незацікавленого арбітра; вибір пав на мене. Екзаменаційне завдання було сформульоване так: «Поясніть, яким чином можна виміряти висоту будівлі за допомогою барометра». Відповідь студента була такою: «Потрібно піднятися з барометром на дах будівлі, спустити барометр вниз на довгій мотузці, а потім втягнути його назад і виміряти довжину мотузки, яка й покаже точну висоту будівлі». Випадок був і справді складний, оскільки відповідь була абсолютно повною й правильною! З другого боку, іспит був із фізики, а відповідь мала небагато спільного із застосуванням знань у цій галузі. Я запропонував студентові спробувати відповісти ще раз. Давши шість хвилин на підготовку, я попередив його, що відповідь має демонструвати знання фізичних законів. Через п'ять хвилин він так і не написав нічого в екзаменаційному листі. Я запитав його, чи не зухвалець він, але студент заявив, що в нього є кілька розв'язків проблеми, і він просто вибирає найкращий. Зацікавившись, я попросив молодика почати відповідати, не чекаючи на закінчення відведеного терміну. Нова відповідь на запитання звучала так: «Підніміться з барометром на дах і киньте його вниз, заміряючи час падіння. Потім, використовуючи формулу, обчисліть висоту будівлі». Тут я запитав мого колегу, викладача, чи задоволений він цією відповіддю. Той, нарешті, здався, визнавши відповідь задовільною. Однак студент згадував, що знає кілька відповідей, і я попросив його відкрити їх нам. «Є кілька способів виміряти висоту будівлі за допомогою барометра, — почав студент. — Наприклад, можна вийти на вулицю сонячної днини і виміряти висоту барометра і його тіні, а також довжину тіні будівлі. Потім, розв'язавши нескладну пропорцію, визначити висоту самої будівлі». «Непогано, — сказав я. — Є й інші способи?» — «Так. Є дуже простий спосіб, який, я впевнений, вам сподобається. Ви берете барометр у руки й піднімаєтеся сходами, прикладаючи барометр до стіни й роблячи позначки. Злічивши кількість цих позначок і помноживши її на розмір барометра, ви дізнаєтеся висоту будівлі. Цілком очевидний метод... Якщо ж ви хочете складніший спосіб,— продовжував він, — то прив'яжіть до барометра шнурок і, розгойдуючи його як маятник, визначте величину гравітації біля основи будівлі й на її даху. Із різниці між цими величинами в принципі можна обчислити висоту будівлі. У цьому ж випадку, прив'язавши до барометра шнурок, ви можете піднятися з вашим маятником на дах і, розгойдуючи його, обчислити висоту будівлі за періодом прецесії... Нарешті, — підсумував він, — серед безлічі інших способів розв'язання цієї проблеми найкращим, мабуть, є такий: візьміть барометр із собою, знайдіть керівника і скажіть йому: «Пане керівнику, у мене є чудовий барометр. Він ваш, якщо ви скажете мені висоту цієї будівлі». Тут я запитав у студента, невже він дійсно не знав загальноприйнятого розв'язання цієї задачі. Він зізнався, що знав, але сказав при цьому, що ситий по горло школою і коледжем, де вчителі нав'язують учням свій спосіб мислення. Цим студентом був Нільс Бор (1885-1962), данський фізик, лауреат Нобелівської премії 1922 року.
|